— Ян Йохане!

Йохан здригнувся, коли різкий голос покликав його на ім’я. Уся його сім’я дивилася на нього з гнівом, а їхні обличчя застигли в холодному чи роздратованому виразі. Наляканий, Йохан опустив очі.

— Я не вимагаю від тебе успіхів твого брата. Але як ти можеш не мати хоча б половини його хисту?

— Мені соромно щоразу, коли у мене питають, чим займається мій другий син.

— Знову плачеш? Заради бога, ти вже дорослий хлопець, чого ти постійно скімлиш?..

Жорсткі докори та цькування постійно лунали одне за одним із вуст батька, матері та навіть старшого брата. Йохану теж було що їм сказати. Чи його провина в тому, що, попри всі докладені зусилля, його оцінки навіть не наблизилися до братових? І що йому взагалі не цікаво навчатися? Чи винен він, що народився надто емоційним та схильним до сліз? Він намагався все пояснити, але ніхто навіть не спробував його зрозуміти.

— Ти геть ні до чого не здатний. Яке розчарування!

— Після випуску ми влаштуємо тебе до компанії брата, тому просто старанно працюватимеш під його керівництвом.

— Він постійно витає у хмарах, чи він узагалі здатний про себе подбати?

Я не хочу працювати під керівництвом брата! Мене все життя з ним порівнювали, я не хочу, щоб це продовжувалося!..

Щойно Йохан це прокричав, як прокинувся від кошмару.

— Угх… Ху-у…

Йохан різко розплющив очі й перевернувся, стогнучи від болю. У носі щипало, а сльози котилися його щоками. Хоча сон був набагато жорсткішим та страшнішим за реальність, він відчув полегшення, коли знову побачив обличчя своєї сім’ї. Хотів би він, щоб цей сон тривав трохи довше.

Він згадав свого старшого брата, Ян Йосепа. Різниця у віці між ними становила три роки, і Йохан завжди жив у тіні свого брата. Навіть їхні батьки не звертали на нього уваги, адже, на відміну від Йохана, його старший брат був бездоганний у всьому.

Чим би вони не займалися, Йосеп завжди був першим. У який би навчальний заклад він не вступив, завжди закінчував його на відмінно. До того ж, він вирізнявся красномовністю та вихованістю. На тлі такого старшого брата Йохан ніколи не виправдовував очікувань батьків. Він рідко коли чув від них похвалу — самі тільки порівняння з його братом.

Та Йохану гріх було нарікати на своє життя. Можливо, він не займав перші місця, але мав високі оцінки, і хоча не вступив до університету, де навчався його брат, потрапив до хорошого навчального закладу. В іншій сім’ї він був би сином, яким можна було б пишатися. Та не в цій родині.

Тому він зрештою доєднався до загону з пробудження у розломі. Адже Ян Йосеп навіть зміг пробудитися із середнім рівнем сили. А коли він почув, що йому доведеться все життя працювати під керівництвом брата, геть знітився. Навіть якщо в небезпечному через Катастрофу Розлому світі батьки гарантували йому стабільну роботу, він узагалі не відчував до них вдячності.

Зараз це здавалося дурним бунтарством.

— Мені слід було просто змиритися…