Вони вирішили зробити перерву, тому заскочили до кав’ярні й сіли за столик на двох. Простір був досить обмеженим — усього два стільці та невеликий затишний стіл.

Оскільки обидва були високими — Шін Тхео під 190 см, а Сехьон 183 см — їм довелося підібгати ноги, втиснувши їх під стіл. Через таку позу їхні коліна тепер визирали назовні.

Сехьон не зводив очей із Шін Тхео, який попивав каву. Чи то так вплинув насичений кавовий аромат, чи тиха атмосфера, не притаманна звичайним кав’ярням, але вираз обличчя Шін Тхео зараз нагадував…

Ситого, вкрай задоволеного кота.

— Гарне місце. Як ти його знайшов?

— Пошукав в Інтернеті.

— А… І справді, логічно.

Шін Тхео почав крутити чашку в руках, розхитуючи каву так, що та от-от могла вихлюпнутися через край. Ну що за дитяча поведінка?

Але Сехьон не міг сказати цього вголос, тому мовчки приготував серветку.

— Ти справді ніколи не відводиш від мене погляду, секретарю Ане, — посміхнувся Шін Тхео, дивлячись на серветку в руці Сехьона. — Якщо я розіллю каву, ти витреш мені пальці?

— Перепрошую, але я підготувався, щоб витерти стіл.

— А… то це для столу. Стіл важливіший за мене.

Шін Тхео опустив погляд на стіл. Він був занадто маленьким та милим для двох чоловіків, які сиділи навпроти один одного.

— Може купити його для тебе?

Собі купуй.

Сехьон перевів погляд на Шін Тхео, який вивчав кожен дюйм столу.

— Мене турбує не стіл, а чистота місця, де знаходиться директор.

Якщо хтось упізнає Шін Тхео й помітить поруч із ним пляму від кави, це може суттєво вплинути на імідж компанії.

Одним із його обов’язків як секретаря було стежити за публічним іміджем начальника. На щастя, Шін Тхео був приємною та загалом адекватною людиною, тож Сехьона не мучили докори сумління через свою роботу.

— Он як?