— Мамо, я прийшов.
— …
Мати Набіна приходила до тями лише на кілька годин на день. Вона лежала в лікарні, що спеціалізувалася на лікуванні есперів із залежністю від нелегальних речовин, і ділила палату ще з трьома пацієнтами в такому самому стані.
Усі хворі тут були у вкрай важкому стані. За ними ніхто як слід не доглядав: не було кому повозити їх у візку чи бодай регулярно перевертати, тому нещасні буквально гнили живцем від пролежнів.
Якби ж тільки Набін мав змогу відвідувати матір частіше, але йому це суворо заборонялося. Натомість за нею наглядала доглядальниця. Він передав жінці коробку з напоями, яку підготував Кім Мінсу, підсунув до ліжка стілець і сів поруч.
Як і сам син, мати Набіна була хворобливо худою — крізь шкіру проступали самі лише кістки. Вона щойно прийшла до тями й розплющила очі, проте її порожній погляд був прикутий до стелі, а не до сина.
Навіть коли він ніжно з нею заговорював, вона не відповідала, а лише ледве кліпала очима. Тільки її повіки, що час від часу ледь помітно тремтіли у відповідь на голос Набіна, свідчили про те, що вона досі при тямі.
Він уже дуже давно не чув її голосу — ба навіть не міг пригадати, коли чув його востаннє. Набін обережно тримав матір за безсилу руку, щосили намагаючись, щоб його голос звучав рівно.
— Мамо, у мене все добре. Я тепер… багато заробляю. Тому не хвилюйся про рахунки за лікування. Навіть якщо… тобі важко, прошу, продовжуй боротися…
На очі матері навернулися сльози. Хоча на обличчі й застигла цілковита байдужість, та ці сльози видавали її смуток. Зрештою, здавлене схлипування вирвалося з горла Набіна — він не зміг стриматися, бачачи німе страждання матері. Його очі, набряклі від постійного плачу, боляче запекли, та хлопцеві було байдуже, адже кожна мить його життя тепер і так перетворилася на суцільні муки.
Просто сидіти рівно на стільці вже було для нього величезним зусиллям. Попри те, що спина хлопця вже давно вкрилася холодним потом, він відчайдушно намагався не виказати свого болю перед матір’ю. Його сил вистачило заледве на тридцять хвилин.
Раптом Набін відчув, як щось повільно витекло з нього внизу. Хоч він про всяк випадок і підклав кілька шарів серветок, та тепер зовсім не був упевнений, що чужа рідина вже не просочилася крізь штани.
Набін глянув на настінний годинник. Кім Мінсу чекав на нього на парковці. Хоча чоловік і сказав хлопцеві не поспішати, та той уже знав, що його словам вірити не можна.
Ніжно погладжуючи змарнілу материнську руку, яку тримав у своїй долоні, Набін прошепотів слова, які завжди казав перед тим, як піти, — вони вже стали для них особливим прощальним ритуалом:
— Я неймовірно вдячний, що ти все ще жива, мамо. Тому прошу… не покидай мене…
— И-и…
Її нерухоме, апатичне обличчя раптом боляче скривилося. Вона змусила себе перевести погляд зі стелі на сина, який тихо плакав поруч.
— Поки ти є у мене, я все витримаю… Я буду старанно працювати й збирати гроші, щоб колись перевести тебе в кращу лікарню…
Жінка вдивлялася в обличчя сина, але невдовзі її очі знову заплющилися. Їй забракло слів для Набіна, який мав набагато виснаженіший вигляд, ніж вона сама, прикута до цього ліжка.
Іноді в неї закрадалися думки, що краще б вона померла, аби звільнити дитину від цього страшного тягаря. Але вона розуміла: щойно її не стане на цьому світі, син, ні на мить не вагаючись, піде слідом за нею. Тому вона й продовжувала чіплятися за життя.