Майже тваринний інстинкт Кім Мінсу попереджав його. Він не знав причини, та Центру К був потрібен Набін, що означає: вони заберуть його за будь-яку ціну.

Тому Кім Мінсу проігнорував наказ Центру, замість цього вирішивши втекти. По слухавці він слухняно погодився, але в голові вже вибудовував план втечі. І неважливо, що він нестиме за це кримінальну відповідальність.

Адже він уже скоїв достатньо злочинів, тож ще один не матиме значення. У порівнянні з втратою Набіна бути злочинцем було найменшим із його переживань. Набін був його. І він нікому не дозволить його забрати.

Кім Мінсу не відводив погляду від Набіна, який ледь дихав, усе ще перебуваючи в його руках, і бурмотів собі під ніс, наче одержимий. Він гладив хлопця по голові й навіть не усвідомлював, що кінчики його пальців тремтять.

— Він мій. Ніхто його не забере. Блядь. Тільки спробуйте, я вас всіх повбиваю.

Всього одне його зітхання змусило всіх у машині здригнутися. Підлеглий за кермом перетнувся поглядом із божевільним поглядом боса у дзеркалі заднього виду й миттєво зосередився на дорозі, проковтнувши подих.

Як було наказано, вони на повній швидкості виїхали з Сеула й спрямували до порту Інчхона, ігноруючи всі світлофори. Автомобіль петляв смугами руху та навіть виїжджав на зустрічну. Будь-яка неуважність могла коштувати їм життя.

Хоча підлеглий виконував під керівництвом Кім Мінсу різну брудну роботу, але ніщо з цього не йшло у порівняння з тим, що його бос зробив із Набіном.

Щойно він почав працювати у цій сфері, то першим позбувся співчуття, найнепотрібнішого для цієї роботи почуття. І навіть так, щоразу, як він бачив Набіна, то відчував до нього жалість.

Кім Мінсу був божевільним. Можливо, хлопець дійсно йому подобався, але, не усвідомлюючи своїх почуттів, він щодня його руйнував. Як дитина, яка безперервно грається улюбленою іграшкою, доки та повністю не зламається.

Підлеглий не міг зрозуміти, як симпатія може спровокувати бажання ламати. У світі повно психів, але Кім Мінсу найгірший з них.

Минуло вже п’ять років, як він перетворив Набіна на безвладну ляльку. Щойно Набіну виповнилося двадцять, Кім Мінсу спробував його першим, а потім віддав його на поталу незліченним іншим чоловікам.

У подібних закладах максимально провідник міг обслужити до десяти клієнтів. Та насправді рідко коли в одного провідника набиралася така кількість.

Оскільки такі контори нелегальні, ціни були досить високими. Також зазвичай боси таких закладів ставили ліміти у три-чотири клієнти на день, бо цього було достатньо, аби повністю виснажити провідника.

Однак Кім Мінсу змушував Набіна приймати по десять клієнтів щоденно й робив усе, аби хлопець продовжував жити у цій невимовній жорстокості. Підлеглий усвідомлював, що якби він був на місці Набіна, то вже давно б укоротив собі віку.

І, можливо, сьогоднішні події стануть для Набіна благословенням. Невідомо з яких причин, але Центру К був потрібен Набін, про якого вони геть забули.

Не факт, що його життя одразу стане райським, щойно він потрапить до Центру К. Та це безперечно краще, ніж провести життя у жалюгідному становищі під владою Кім Мінсу. Навіть якщо йому доведеться й далі здійснювати супровід есперів, умови там точно будуть значно людянішими, ніж у нелегальній конторі Кім Мінсу.

Можливо, німе бажання підлеглого було почуте. Бо поки чорний автомобіль небезпечно мчав у напрямку порту Інчхон, ледь уникаючи зіткнення за зіткненням, його потроху оточували машини з позначками Центру К.

Хоча Кім Мінсу втік одразу, щойно кинув слухавку після дзвінка Центру, за ними вже спрямували есперів, щоб забрати Набіна. Вони були моторошно наполегливими.

— Хьонніме*! Люди з Центру нас переслідують!