— Ох… Там небезпечно, тому нам не варто туди йти?

Зрозумівши попередження, Йохан розвернувся. . Лише після трьох марних спроб потрапити в різні будівлі нарешті йому дозволили увійти. Міцно стиснувши лямку рюкзака, Йохан зробив крок усередину й обережно посвітив ліхтариком навкруги.

Споруда всередині виявилася майже вщент зруйнованою. Усе покривав товстий шар пилу, а потрощені меблі здавалися настільки старими, наче вони стояли пусткою цілі десятиліття. Обшарпаний календар на стіні лякав написами, що нагадували містичні знаки.

—  Яка стара будівля… — пробурмотів собі під ніс Йохан.

Він висунув шухляду столу, але знайшов там лише стоси паперів, які від найменшого дотику готові були перетворитися на тлін, тож одразу повернувся на вулицю. Йохан прагнув відшукати споруду, яку затягнуло в Безодню разом із ним. Про всяк випадок він знову звернувся до Лі Хьонмука, та чоловік лише мурмотів під ніс свій віршик, тож довелося продовжувати пошуки самотужки. Після трьох годин виснажливої ходьби Йохан нарешті розгледів попереду знайомий силует.

— Фу…

Із трупа окоподібної почвари, яку розчавив Лі Хьонмук, досі невпинним струмком лилися сльози. Йохан згадав слова чоловіка, сказані ще до того, як той втратив розум. Лі Хьонмук запевняв, що рідина з таких окоподібних почвар цілком здатна замінити питну воду. А щоб не померти з голоду, чоловікові доводилося пхати до рота геть усе, що хоч трохи скидалося на їжу.

За винятком червонуватого відтінку, сльози здавалися цілком прозорими. Утім, навіть побоюючись видатися вередливим, Йохан так і не наважився спробувати рідину з тіла почвари. Скривившись, він відвернувся й пройшов мимо, та вже за мить його обличчя просвітліло:

— Цілодобовий магазин!

Безодню повсюди огортала темрява, але завдяки багряній заграві неба можна все ж удавалося розрізнити силуети будівель. Впізнавши знайомі кольори вивіски цілодобового магазинчика, Йохан із новою надією кинувся вперед. Лі Хьонмук неквапливо пішов за ним, усе так само пильно за ним спостерігаючи.

— Тут повно їжі!

Хоча вміст холодильника та морозилки вже давно протух і смердів, інших запасів було вдосталь. Очевидно, через те, що в окрузі не було інших вцілілих. Намагаючись зберігати спокій, Йоган заходився пакувати в рюкзак консерви. Заплічник швидко важчав, натомість на серці ставало дедалі спокійніше. Він саме міцніше затягував ремені й запаковував цукерки та желейки, коли зненацька почув:

— Людино, людино.

— Ви до мене?

Здригнувшись, Йохан обернувся. Лі Хьонмук, який, схоже, геть забув його ім’я і тому натомість кликав його «людиною», різко вибив солодощі з його рук так, що пакетики розлетілися по підлозі.

— Брудно.

— Та це ж можна їсти!

Йохан кинувся згрібати ласощі, але Лі Хьонмук знову ляснув його по долонях.

— Брудно.

— Та ні ж бо!..