Borys Vershynin
Добірка авторських матеріалів українською мовою: есе про алгоритми й увагу, аналітика про FP-5 «Фламінго» та геополітичний сценарій ескалації на Близькому Сході.
Ми думаємо, що дивимось Reels. А так насправді ми дивимось на незакриту сцену всередині себе.
Я думаю, у багатьох із нас були фрази, які били надто влучно.
«Річ не в тобі». «Я не хочу тебе ранити». «Я завжди зайвий». «Усі вже чогось досягли, а я ні». «Я не готова до стосунків».
Проблема таких фраз у тому, що в них майже ніколи немає нормального раціонального пояснення. Їх не можна акуратно закрити, покласти в теку і забути. Вони залишаються незавершеною сценою, до якої весь час повертаєшся.
А незавершена сцена — ідеальна пожива для алгоритму. Не тому, що він розуміє твій біль. Не розуміє. Йому байдуже. Він просто бачить, де ти затримався на три секунди довше, що додивився, що лайкнув, що переслав.
Ніщо так добре не втримує увагу, як спроба пояснити те, пояснення чого ми все одно не зможемо прийняти.
Спочатку один ролик влучає точно в болюче місце. Потім другий. Потім десятий. І ось ти вже не дивишся Reels, а ходиш власним незакритим гештальтом, тільки розкладеним на чужі обличчя, чужі голоси і чужі підписи.
У гештальт-психології є зручна оптика: фігура і фон. Фігура — те, на що дивишся. Фон — те, з чого дивишся. Одночасно бачити і те, й інше не можна. Можна лише переводити погляд.